Минали дні, минали тижні
Вже Цяпка прокурором став
І бачив дива дивовижні
Судив Ес-есів та карав.
Щоб чести ще собі додати
Фасон держати як і слід.
Щоб більшу ще повагу мати
Він постаравсь о самохід.
Така вже при Ес-есах мода,
Що пішки мало хто ходив.
Бо це незручно й невигода,
Тому і Цяпка так робив.
Ні хвильки не ходив ногами,
Ні кроку пішки не ступав,
Все авто мав він під руками
На авті їв, на авті спав.
І гарно тут йому велося,
В пошані та в достатку жив,
Та з жалю пухло все волося,
До своїх заєдно тужив.
Тепер, як лиш почув новину
Що Збруч вже перейшли стрільці,
Сказав, погладивши чуприну:
«Ще нині буду в Камянці!»
І зараз сів на авто Форда
І знак до відїзду подав
Розперся мов міністер гордо,
І просто в Камянець помчав.
Жене подільськими шляхами
І серце в радощах тремтить:
Побачиться з товаришами
Розважить тугу хоч на мить!
Не стямивсь Цяпка у задумі
Як вже далеко в синій млі.
Повитий у подільськім сумі
Побачив город на скалі.
Він ледви тільки майоріє ..
Блестять церкви і мінарет.
Від нього стариною віє,
З часів як славивсь Магомед.
Преславний город легендарний
Біліє в сонці і мигтить,
А день погідний, ясний, гарний
Подільські ниви золотить.
Старинний замок камянецький
Стоїть високо на скалі
І міст мурований турецький
І грізні башти на валі.
А там під мостом, під скалою.
Немов малюнок для казок —
Сельце і церква над водою:
Дивний татарський городок,
Каравансерай. Тепер всі люде
Його інакше вже зовуть,
Бо Карвасарі кажуть всюди,
Перекрутили так мабуть.
Біліє Камянець. Скалисті
Довкола нього береги
І ленти Смотрича сріблисті
Вужем повились довкруги.
Гей, важко відгадати нині
Що діялось отут колись
На стінах грізної твердині!
Які тут сльози не лились!
Яка тут кров не багреніла
На филях Смотрича ріки
І Смотричем не чеввоніла…
Бо й наші славні козаки
Чимало тут ЇЇ проляли
І не оден життя віддав
Як цю твердиню штурмували
Як Дорошенко город брав!
Часи змінилися і люди.
Змінився й Камянець тепер.
Тут військо українське всюди
Тут є столиця У.Н.Р.
І замість Турків яничарів,
Скрипучих дарб, возів, ослів,
Ти авта бачиш повні чарів.
Міністрів всяких і послів.
Здається, що землі не стане:
Куди не глянь війська ідуть,
А вже найбільше Галичане —
Мов филя зза Збруча пливуть!
Пливуть, пливуть неначе море.
Померк від грози ясний світ
І біль важкий, розпука, горе
Значать гіркий недолі слід.
Та ні! Огнем горять їх очі
Надія кріпить їх нова —
Минуться чорні горя ночі.
Засвітить зоря світова!
***
Та хто це, хто це так уважно
Глядить від замкових воріт:
То Цяпка Скоропад поважно
Шле Усусусам свій привіт
I дивиться, а жаль колючий
Його пройма бо посумнів
І давить сум його болючий:
«Нема, нема старих друзів!»
Опала голова! Ой. лихо!
На груди звис козацький вус
І глянь: сльоза скотилась тихо.
Заплакав гордий Усусус…