Історія – захоплива і непередбачувана, – у цьому переконаний художник, історик, краєзнавець, волонтер і музикант Дмитро БАБЮК, який подає свої історичні знахідки настільки цікаво, що навіть далекі від історичних талмудів люди починають цікавитися минулим нашого краю, його архітектурою, порівнюють старовинні види міста із сьогоднішніми. А ще із захопленням «ковтають» нові та нові родзинки від Дмитра на-передодні відзначення століття величної для всіх нас події, коли Кам’янець був столицею УНР, а в ньому приймала присягу на вірність Українській Народній Республіці Директорія УНР, міністри, урядовці, судді та військові. І якщо, здавалося б, історія України писана-переписана, то наш співрозмовник доводить, що білих плям у ній ще дуже і дуже багато. Але це добре, бо ребуси і загадки, які підготувала для нього давнина, він дуже любить розгадувати, а результат виносити на загал.
Через захоплення історією магістра образотворчого мистецтва, активного члена Подільського товариства «Просвіта» Дмитра Бабюка в місті почали називати істориком і краєзнавцем. Аби відповідати цим титулам, 2018 р. вступив до аспірантури істфаку К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Ці дві, здавалося б, непоєднувані професії 30-річний кам’янчанин дуже вдало використовує у власних проектах.
Кам’янець активно заговорив про Дмитра 2014 року, коли на відкриття турсезону прогримів його фотопроект «Знай, де стоїш». Поєднання архівних чорно-білих фотографій із сучасними знімками того ж самого місця вражає. В одному кадрі можна побачити минуле і сьогодення, скажімо, кінний екіпаж кінця ХІХ ст. із жовтим «Volkswagen», що проїжджає повз, чи впізнати себе на лавці поруч із Симоном Петлюрою. 5 років тому на виставці у Вірменській криниці автор представив 40 фоторобіт, нині їх уже майже сотня. Поділені вони на декілька періодів і тем: «Кам’янець дореволюційний», «Період УНР», «Кам’янець післявоєнний», «Кафедральний костел 1911 р.».
І ХУДОЖНИК, І РЕКОНСТРУКТОР
У дитинстві Дмитро дуже любив малювати, закінчив художню школу. Найбільше подобалося зображати мури, башти, фортеці, поступово почав читати про них, аби детальніше дізнатися про те, що малює. Глибше захоплення історією почалося 2013 р., коли почав співпрацювати із сайтом «Кам’янець історичний». Юний науковець тоді знайшов таке місце, де міг викладати всі напрацювання на загал. Згодом почав вести власний блог. Коментатори писали: «Класна стаття», запитували, коли буде продовження, матеріали Дмитра друкували у всеукраїнських газетах і журналах. Але через велику кількість інших проектів довелося призупинити цю справу.
– У музеї працюю художником. Від руки там практично вже нічого не треба малювати, а от графіка, 3D-моделювання і фотошоп у попиті. Недавно виставляли проект «Фортеця часів литовського періоду». Я долучився до створення моделі макета тодішньої фортеці. Мій колега Ростислав Майор вивчав описи, а за його напрацюваннями робився макет.
У мене назбиралося чимало гігабайтів для історичного блогу. Тому планую повернутися до блогер-ства. Також готую історичні книги. Перша вже майже написана, назву її «Зброя української революції», бо йтиметься про трилінійну гвинтівку. Я шість років займаюся 
реконструкцією і на хвилі цього захоплення назбирав матеріалу вдосталь. У книзі детально описую, що таке гвинтівка, з чого вона складалася, як використовувалася в українській армії тощо. Можливо, цього року й випущу її у світ, якщо вдасться розшукати кошти, – розповідає Дмитро. – Реконструкцією почав займатися завдяки місцевому активісту – пластуну Віктору Годному. Спочатку ми разом виготовляли історичні листівки, а згодом він допоміг влитися в стрій реконструкторів. Брали участь у реконструкціях як в Україні, так і за кордоном. Представляємо період УНР та замкову залогу XVII століття. Маю вже декілька комплектів костюмів. Три комплекти піхоти періоду УНР. Два – із сімнадцятого століття. Один із них – костюм селянина, більш простий:
шапка, свитка, постоли. Інший – гайдука, тож і дорожчий, бо туди входять делія військова, мегерка, ціжми. Всі костюми шиємо за власні кошти. Щодо реконструкції вважаю: крім власне відтворення боїв, варто якісніше висвітлювати інформаційну та просвітницьку складові, щоб у глядачів краще вимальовувалася картина того, яким життя було тоді. Саме це і послугувало створенню проекту «Присяга 1919», адже багато кам’янчан знають, що Кам’янець був столицею, але одиниці обізнані, що саме відбувалося у цей період.
«МИСТЕЦТВО ЗАРАДИ МИРУ»
Із перших днів війни Дмитро Бабюк активно включився у волонтерство. В лютому 2014 р. він працював у міській дитячій художній школі викладачем, разом з учнями організовував благодійні акції «Мистецтво заради миру». Дітки малювали, власноруч виготовляли сувеніри, які згодом ставали оберегами для наших військових. Дмитро відносив їх до церкви Івана Богослова до отця Юрія. Той їх освячував і передавав на схід. Часто у передачі нашим захисникам клали розмальовані Дмитром українські прапори, де він зображав тризуб і напис «З Богом за Україну». Але спершу святиню освячували, під час служби тримали на видному місці. Волонтер тішиться, що біля його прапорів снаряди не падали, тому малював їх якомога більше.
За плечима у художника-історика величезний досвід роботи. За освітою працював учителем у Колубаївській школі, викладав факультатив образотворчого мистецва в гімназії. Трудився навіть на будівництві, але також художником. Там, окрім малюнків, треба було робити й проекти споруд.
Серед захоплень Дмитра і музика. Свого часу він мав власний гурт «Скрипторій», із яким давав концерти і гастролював Україною майже з десять років. Він грав на гітарі, співав, а ще писав власні тексти, музику до них. Декілька років поспіль займав перші місця в місцевому 
пісенному конкурсі «Талант». Грає і нині. Каже, що художників у його роду не було, а от військових багато. Були в роду і музиканти. Зокрема, його прадідусь, скрипаль Зденек Комінек, учителював по класу скрипки з 1911 р., був капельмейстером 47-го піхотного Українського полку. Після революції очолював музичну школу Ганицького. Його називали подільським Паганіні, бо був першою скрипкою Поділля. Дмитро впевнений, що потяг до музики передався від прадідуся, адже гітару опанував самотужки та навіть уміє грати на слух.
На запитання, як вдається встигати з усіма захопленнями, відповідає коротко:
– Моя опора – це моя сім’я. Дружина Тетяна – професійний фотограф, тож багато чому навчила і мене. Разом із донькою Тіаною підтримують усі мої починання. Також мої батьки – викладачі нашого національного університету – ніколи не заважали розвитку, а всіляко сприяли в пошуку себе. А коли маєш надійне плече, то і будь-який проект робити набагато легше.
ДОБА УНР НЕ ВТРАЧАЄ АКТУАЛЬНОСТІ Й НИНІ
Дмитра Бабюка можна сміливо назвати популяризатором кам’янецької доби УНР. Кожна з його історичних знахідок доводить, що Кам’янець-Подільсь-кий посідав важливе місце в
історії визвольних змагань за незалежність 1917-1920 рр. Він – автор загального логотипа для заходів, присвячених 100-річчям кам’янецької доби УНР та складання урочистої обітниці Директорії на вірність Українській Народній Республіці. Разом з однодумцями із «Просвіти» Славком Полятинчуком і Анатолієм Паладійчуком планує випустити книгу, в якій детально висвітлять цей період, бо мають багато фотографій та й матеріалу назбиралося вдосталь. Просвітяни також мріють про фільм на цю тему і меморіальний комплекс, присвячений подіям присяги.
Дмитро нещодавно проявив себе у ролі сценариста і актора, написавши сценарій для
проморолика фільму «Присяга 1919» і зігравши там одну з ролей. Відео відзняв кам’янецький режисер Андрій ЗАЄЦЬ. Над самим фільмом робота розпочнеться наступного року.
– Саме Кам’янець чотири рази ставав центром українського політичного і військового життя – столицею УНР, – розповідає дослідник. – З усіх тимчасових столиць того часу наше місто пробуло найдовше у цьому статусі. Найважливіша для нас дата – 14 жовтня 1919 року. Саме цього дня відбулася перша спроба об’єднати весь український народ під однією присягою на вірність УНР. Уперше присягали всі: Директорія, міністри, урядовці, судді та військові. За військовим парадом, проведеним того дня, спостерігали присутні на урочистій церемонії військові представники Польщі та Румунії. Про присягу в Кам’янці писали газети Польщі, Канади, Франції. Відомості про це я знайшов у відцифрованих архівах з усього світу.
Новітні технології дають можливість активніше і якісніше займатися пошуковою роботою. Якщо 10 років тому щось знайти було дуже важко, то нині все спростилося: цифруються архіви, бібліотеки. Можна, сидячи вдома, спокійно користуватися польськими чи австрійськими джерелами. Навіть радянські засекречені архіви нині починають потрапляти до рук українців. Історія, здавалося б, написана так, що все відомо, але коли починаєш копати якусь тему глибше, то розумієш, що відомо мало. А те, що відомо, не завжди точно. Спочатку знаходиш декілька речень про подію, тоді фотографію з неї – і починається: шукаєш відповідь на одне запитання, а коли її знаходиш, з’являються ще декілька, і так може тривати безконечно.
Дослідник зізнається, що коли розпочинав збирати інформацію щодо кам’янецького періоду УНР, то було відомо про 10-15 фотографій із того часу, а нині їх – більше як 30. У французьких, польських, канадських журналах і альбомах є багато новинок.
– Із кожної теми якась фотографія унікальна, – продовжує кам’янчанин. – Якщо взяти ту саму присягу – фотографій із неї було лише 2, нині – вже понад 15. Вони дають змогу до кожного міліметра відтворити події присяги. Точно знаємо, хто і де стояв. Недавно в польській газеті натрапив на цікаву знахідку. Відома всім фотографія – управління УНР, де на лавці сидять Федір Швець, Андрій Макаренко, Симон Петлюра, а за ними стоять офіце-ри. Виявляється, цю фотографію польському виданню особисто передала дружина Симона Петлюри Ольга. Там знімок більший, а не підрізаний, як той, що відомий в Україні.
Дослідження Дмитра Бабюка актуальні й тим, що нині Україна, як і сто років тому, повертає собі незалежність у питаннях релігії. На жаль, тоді ми втратили як церкву, так і державу. У виданні Подільського українського то-вариства «Просвіта» дослідник опублікував статтю «Священ-ний Український синод», в якій подає витримки з наказу міністра Ісповідань УНР Івана Огієнка. Той у своєму наказі від 24 вересня 1919 р. вказує, що Святе Євангеліє, проповіді, служби Божі, читання, співи тощо неодмінно мають читатися українською мовою, себто як було в Україні довгі віки.
Такий інтерес саме до періоду УНР Дмитро пояснює тим, що кожен українець зобов’язаний врахувати всі помилки сторічної давнини, аби не допустити їх сьогодні.
Вікторія Кожевнікова, 22.02.2019
Джерело: сайт газети “ПОДОЛЯНИН” podolyanin.com.ua