Події листопада описав у своїх спогадах Г. Костюк
Запам’яталася велика парада з нагоди приїзду головного отамана Симона Петлюри. Її влаштовано на Губернаторській площі в старому місті. Крізь багатотисячний натовп кам’янчан, що вщерть запрудив вулиці старого міста, я таки пробився на площу. Військові колони ще вільно стояли в своїх сірих одностроях і очікували. По боках снувала різна цивільна й військова публіка. Раптом переді мною виникла незвичайна кольоритна постать. Що це, подумав я, отаман Сірко із недавно баченої вистави театру Садовського? Ні, це був хтось молодший, але такий же гарний і поставний, як Садовський на сцені.
Мені він нагадував достеменно оліографію з недавно баченої книги «Історія Запоріжжя». Був це дебелий, молодий, років 25-30 красень. Стильно одягнений у червоний жупан, сині широкі штани, жовті чоботи. При боці блискуча, зі срібними візерунками, крива козацька шабля. Вродливе мужнє обличчя з голеною головою, але старанно викоханим, хвацько завійним оселедцем. Лице і голена голова були засмаглі так, ніби цей козарлюга, щойно зійшов з чорноморського байдака після багатоденної морської переправи. Говорив він поважно приємним баритоном, як і належить статечному козакові. Про що він говорив, я вже не пам’ятаю. Але тон був насмішкуватий, критичний до
всього, що творилося навколо. Я дивився, слухав цю театралізовану постать і думав: до чого це все? Кому потрібна така забавка в такий тяжкий час? Де ця людина взяла грошей на це досить коштовне театральне екіпірування, і де мала час, щоб довести свій вигляд до подібного стану? Дуже неприємне враження справив цей бутафорний патріот на мене. Я дивився на вояків, що в своїх сірих одностроях стояли в колонах, і вся моя симпатія була на їхньому боці. Я був певний, що вони кожночасно готові на наказ піти на фронт і виконувати свій патріотичний обов’язок, а отакі театралізовані “козаки” можуть тільки грати, але не воювати. Якщо це потрапив мені тільки випадковий дивак, то це біда не велика. Але, як таких “акторів” у армії було
багато, то це вже наша трагедія.
Михайло Єреміїв також писав про події листопада у Кам’янці:
В часі мого короткого побуту в Кам’янці, останньої і трагічної української столиці, в листопаді 1919 р. я відвідав Штаб Січових Стрільців, який стояв на Замку, зустрів там кількох знайомих, але обидва полковники, Коновалець і Мельник, були на фронті. Я мав про них відомості від самого С. Петлюри.
Це був якраз той сумний день, коли я, не вірячи своїм очам, прочитав прибите на стовпі, писане рукою на брудному клаптику паперу, трагічне повідомлення, про перехід Галицької Армії на бік Денікіна. Прибувши пару день перед тим до Кам’янця із спокійного, радісного та соняшного Риму, я, як той Еней, «попав на зовсім інший світ», і ця остання українська столиця здалася мені справжнім пеклом. Холод, бруд, брак всього, а до того сум, непевність та розпач. Пошесні хвороби і босі козаки на гарматах, вкритих якимись рогожками, що ледве тримали в замерзлих руках зброю. І на цьому трагічному, наскрізь дантівському тлі одинокою провідною зорею сяло ім’я Петлюри. Він єдиний усе знав, про все думав, все упорядковував і ніколи не губив бадьорости та рівноваги. За ці декілька місяців, шо ми не бачилися, він
виріс на справжнього народнього героя і вождя. Все населення, а в тому числі й урядові кола, вірили тільки в нього, і всі мені радили, а також і інші члени Директорії, йти просто до нього, і вони не помилялися. Він зустрів мене дуже приязно і за пару хвилин полагодив усі мої справи.