Військові Південно-Західного фронту. 1917 рік
В цей час на фронтах продовжувались бої Першої світової війни. На початку 1917 р. Південно-Західний фронт був найбільшим і стратегічно найважливішим для російської армії. Його позиції простягалися від річки Прип’яті в Білорусі теренами Західної Волині, Східної Галичини й Буковини до румунського міста Кимполунґ. Штаб фронту перебував Кам’янці-Подільському. Організаційно до складу фронту належали чотири армії (Особлива, 11-та, 7-ма і 8-ма), чисельність яких станом на 14 березня 1917 р. досягала 2,281 млн. офіцерів, військових урядовців та вояків. Після Лютневої революції 1917 р. у російській армії розпочалася стихійна «демократизація». З ініціативи вояцьких мас виникали солдатські комітети, впроваджувалася виборність командного складу, обмежувалася дисциплінарна влада начальників тощо. Українці становили досить значний відсоток серед офіцерів і вояків Південно-Західного фронту. Понад 20 запасних полків і численні підрозділи державного ополчення, розміщені на терені округу, комплектувалися здебільшого українцями. У квітні–травні 1917 р. з боку національних військових організацій дедалі частіше стала лунати вимога українізації тих військових частин, де українці чисельно переважали. У цей час Південно-Західний фронт переживав гостру кризу. Занепад військової дисципліни в частинах став звичайним явищем. Небачених доти масштабів набрало дезертирство; навесні з фронту дезертирували більш як 23 000 вояків. Небажання новобранців із запасних частин йти на позиції спричинювало гостру кризу резервів. Станом на 14 квітня нестача рядового особового складу на фронті перевищувала 150 000 осіб, причому 100 000 не вистачало безпосередньо на позиціях. Від катастрофи російську армію рятувало тільки те, що німецькі й австро-угорські війська тимчасово припинили активні бойові дії. Генерал О. Брусилов у цих умовах ладний був використати будь-яку можливість, аби зберегти боєздатність військ. Зрештою, він почав схилятися до того, щоб використати сплеск національних почуттів серед вояків-українців для підвищення боєздатності армії. Ось як описував Д. Дорошенко свої враження того часу: «Коли я прибув до Кам’янця, на верхах командного складу йшли безпереривні перетасовування; десятки генералів увільнялись в резерву; нові призначення відбувались з блискавичною скорістю. Казали, що Брусилов хоче відсвіжити і відмолодити командний персонал».
Група військових у Кам’янці. 1917 р.
29 квітня М. Міхновський приступає до організації першого полку ім. Богдана Хмельницького. Через короткий проміжок часу полк нараховував вже понад три тисячі бійців. Але Рада військових депутатів відхилили ініціативу створення цього полку. Між тим, командувач Київського військового округу, генерал М. Ходорович попрохав назначити делегацію для переговорів, яка за його порадою другого дня виїхала в Кам’янець до головнокомандуючого Південно-Західного фронту, щоб одержати від нього згоду на затвердження полку. Але той відмовив. Згодом ситуацію змінила телеграма головнокомандуючого арміями фронту генерала Брусилова, який також перебуваючи в Кам’янці, дав свою згоду на організацію полку через важке становище на фронті, але з умовою, що 500 бійців залишаться в Києві, а решта відійде на фронт. Створення полку поклало початок українізації військових частин у російській армії.
Старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б.Хмельницького на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.