О. Липа
Кам’янець столичний
Коли асистент систематики рослин, Моначевський, вернувся з вправ від жадібних студентів до своєї тісної кімнати коло Нового Мосту, побачив, що в нього був хтось чужий.
На темнім столі в півсутені білів клаптик паперу. Дрібно, делікатно нанизані слова:
«Дорогий друже Павле! Як бачиш, я вернувся із культурно-просвітньої праці в війську по двох тижнях відчитів і шістьох тижнях тифу. Тепер мене беруть
до Головного Управління Ген. Штабу за перекладчика. Твій друг —Іван Парфан.
П. С. Вибач, що, знайшовши у Тебе шматочок хліба, я, на жаль, з’їв його».
Прочитавши це, присадкуватий, грецького типу ботанік Моначевський уявив собі постать кістлявого високого бльондина, свого друга,— і усміхнувся. Обернувся до дверей покою і голосно, урочисто промовив до тої постаті в відпо-
відь:
— Дорогий друже Іване, прозваний інакше Льонгіпедія, дякую Тобі за відвідини. Я радий, що Ти живеш ще на світі. Трохи мені, однак, шкода того шматочка хліба. Бо, повір мені, ніколи, ніколи я так не голодував, як у Кам’янці в липні, року Божого 1919-го. Ніколи. Навіть за студентських часів.
По цьому щось потягнуло, засотило його під серцем, і він скривився. Властиво, йому тепер вже не було чого сидіти в покої — він вийшов на вулицю, щоб купити тютюну.
Стоючи, затягнувся повільно цигаркою. Небо було над цим химерним містом достигле і блакитне. Сонце пекло, і в цій спеці зближався вечір без хмар.
Душно було, сіро від пилюги в кімнатах, вузьких, середньовічних вулицях Кам’янця, в цьому камінному, фантастичному гнізді на горі, де несподіванкою була кожна чудернацька лінія мурів і веж фортеці, палаців, церков, мінаретів, костелів. Час від часу над цими закаменілими декораціями недалека війна нагадувала про себе уривистими і глухими громами артилерії.
Вибухів люди слухали без зворушення і говорили про свої справи. Тисячі урядовців роїлися в міністерствах і установах, поспішали з праці і до праці, на дижури, до варти, до комісій розроблювання законопроектів. Дехто на мить, байдуже прислухався до вибухів, і знов гнались далі, пульсували в ритмі одного тіла.
Прийшов аж до Нового Мосту і там спинився, вдихав з провалля — ложа Смотрича приємну вологість. Придивлявся.
Всі були в френчах, в рештках військового убрання, не раз навіть жінки. Ботанік пізнавав декого, вітався.
Пройшли, регочучись, знайомі урядовці в чорних з золотом мундирах Морського Міністерства, редактор урядової газети сам крокував за фургонами паперу, готовий до оборони цього скарбу перед реквізиціями, знайомий, змучений лікар пробіг, певне, на нове захорування голодовим тифом, потім недбало сунула група інтелектуалістів з Києва, що пішки пройшли шістсот кілометрів до нового осідку уряду. Між ними йшов композитор в убранні з жовтої ряднини: він привіз нову оперу «Гайдамаки». Йому її мало в дорозі не вкрали, тоді він зашив її при серці в білля і так довіз. Зашуміло в небі. Високо знявся вгору і полетів на захід велетенський поштовий літак.
Хтось ляснув ботаніка по плечі:
— Ви вже обідали?
Обернувся. Статистик Калюжний, малин, круглий їжачок, чорний, густобровий,— сміявся добродушно і з зацікавленням.
— Ні, сьогодні не обідаю.
— А я думав чогось, що ви з тої групи, що сьогодні обідає.
Став приязно і мовчки попліч ботаніка.
Переходила юнацька, старшинська школа. Ішли по чотири в ряд, однаково убрані в ясно-зелені уніформи, яскраво виріжнювались їх темно-сині, з білим шнуром обводи кашкетів. Юнаки ішли високі, утлі, майже діти, і співали тонко,свіжо, жваво:
— О, Україно,
О, Люба Ненько,
Тобі вірненько
Присягнем…
Ішли під гору легким кроком, зникли за рогом, притискаючи міцно кольби рушниць до грудей.
Через міст цим разом переходила ціла хвиля військових: штабовці, жандармерія, кількох кавалеристів. Поспішали гнівні, небалакучі, майже бігли.
Статистик кивнув на них, сказав, розвівши руками:
— їй Богу, як за Святославових часів.
— Чого ж не Ярослава Мудрого? — спитався хмурно Моначевський. Питання про обід роздражнило його.
— Бо за Ярослава то, хлопче,— ченці, значить, ми — інтелігенти — сиділи собі, процвітали. Книжечки писали, проповіді деклямували. А тепер, хлопче,часи Святославові — походи! Коні іржать, свідомі кметі сире м’ясо їдять, з кулеметів стріляють і нам пальцем погрожують: сиди, чернеча душе, тихо — тепер меч говорить і копита тупотять.
Статистик набундючився, глянув.
— Чого ж ти кривишся? — додав ображено.— Коли не меч говорить, то — гармати. Прислухайся тільки.
І побіг далі, не прощаючись, спішливин, присадкуватий, задоволений з себе.
Ботанік витягнув з кишені жовто-брунатну газету і почав читати її, поволі йдучи предовгим дерев’яним мостом. Якийсь Я. Сабіба повідомляв про висилку до Італії вже п’ятої української місії і питався в кінці: «Чи замість того, щоб щоразу висилати нові місії, не було б більше раціональним дати нові інструкції, а також кошти працюючим від довшого часу в Італії місіям?» Потім говорилося про спекуляцію, «цей бич українського державного будівництва, що
ховається в кам’янецьких льохах — лябіринтах». Потім чорна дошка дезертирів і відомості про ворогів — держави, ворогів — народи, ворогів — особи, ворогів,ворогів, ворогів довкола. Ботанік усміхнувся: в кінці була «Популярна пісенька», що починалася:
Від дорожнечі й без харчів
Зміцнивсь я в апетиті,
Чого б, здається, не поїв? —
Усе, що є на світі.
І тоді захитався від штурхана — хтось продер газету, зачепився, пхнув його.
Впали обидва, встали і рівночасно глянули собі в очі.
Той другий мав лице спокійне зовнішньо, але спопеліле в нутрі. Майже непритомне щось було в нім. Лице знайоме.
— Куди, інженере? Що з вами?
Інженер з радіотелеграфу, огрядний, високий, але тепер згорблений. Тепер присідав, здавалось, як кінь на задні ноги.
— На обід,— вибелькотів.
— Та кажіть правду: нікому не скажу.
Присів ще нижче, зашепотів, згорблений:
— Тільки вам скажу, більш нікому. Чорний Острів, Солодківці, Міньківці,Нова Ушиця…
— Що?
— …все в їхніх руках. Прорив. Ми — оточені. Роз’їзди їхньої квалерії — недалеко. За годину-дві тут можуть бути. За годину-дві…
— А наші ж що?
Інженер дивився поза ботаніка, дивився вирячки в чиєсь велике лице, що зближувалось. Рецитував:
— Кам’янецька група розпучливо б’ється: 2-га дивізія і дивізія Удовиченка.
Особливо Удовиченко допомагає. Або відкинемо на лінію Жмеринка — Проскурів, або…
— …всі згинемо. Та чого ж нас усіх не посилають — професорів, урядовців,решту студентів?
— Щоб не робити паніки,— інженер заметушився, затоптався на місці,— в місті, може, тільки кілька осіб знає про наш стан.
— А от оркестра йде до парку грати. З пузонами, корнетами, бубнами?..
— їй умисне наказали грати, як щодня. Щоб не робити паніки, щоб…
І раптом стрепнувся, вхопився за голову:
— Але жінка, діти! — кинув задушеним голосом, відбігаючи собою, серцем,душею…
Та ботанік затаїв духа, зупинився і оглянувся довкола.
Раптом усе стало йому значним, видатним, усе виразним в його очах: все припорошене — заблищало. Мов свіжий дощ обмив. Запам’ятав собі: 17 липня — місто Кам’янець — разом з цвітом українських людей — оточене безжалісним ворогом і — і не хотів думати більше.
Прислухався йдучи — дійсно артилерія гупала неначе ближче: на одну коротку мить почув щось сухого в горлі. Ішов далі.
Був уже на Фільварках. Став на майдані-полю, тонко зарослому мурігом.
Дивився: переважно triticum repens, де-не-де стирчала salicornia herbacea, темно-зелені teucrium chamaedris, колючий xantium spinosum, та allium podilicum.
Посередині церемоніяльного майдану стояла ще широка чотиригранна вежа, де прилюдно присягала колись недавно Директорія.
Недавно була нарада 1-го рекрутського полку. Здалека під’їздив автом Симон Петлюра. Оркестри збоку грали тільки одну фразу, стародавнє:
…Гей, не дивуйте,
Гей, не дивуйте…
Не дивуйтесь,— говорила музика,— не дивуйтесь, це — дивні часи, але будуть ще дивніші, ще надзвичайніші. Не дивуйтесь, коли на небі будуть знаки, коли з неба припливуть Архистратиг Михаїл із сонмом воїнів, а земля людьми в напруженню припливе до самих небес, і ці хвилі зіллються і валами покотяться Україною, покотяться з України на ввесь світ, як щось нечуваного досі..
…Гей, не дивуйте.
Фанфари юнацької школи виїхали кінно назустріч вождю, вітаючи його.
Симон Петлюра, невисокий, із трохи скляним і тужливим, немигайливим поглядом, висідав з авта, ад’ютант тріснув дверцятами, стопа вождя доторкнулась до муріга — і в закаменілі лави:
— Струнко! Вправо — глянь! Панове старшини! — і в закаменілі лави блакитних кашкетів влився новий, повніший ритм маршу:
…що в Україні повстало.
Марш був усе дзвінкіший. Оркестра грала тільки другу частину маршу — веселу, вже не очікувальну — лишень певну себе пісню з XVII віку, що радісно оповідала, як множество ворогів пропало на границях України, як варті кпин
гі, що шукають в цім краю медів-вина, бо знайдуть для себе тільки калюжі
до пиття і могильну землю до їжі…
Симон Петлюра підійшов швидко, за ним оддалік шістьох старшин. Став,прийняв рапорт. Привітав, обходив ряди пружно, уважно.
Хвалив. Гуркотіла на те відповідь у сонце:
— Слава Україні, слава!..
— Парад, рівним кроком — руш!
Полк переходив перед ним: мундирі кольору хакі, блакитні обводи шапок, привітні, молоді лиця. Такт відбивають з розмахом, по-німецькому.
Тільки що це? Всі в обмотках, але без черевиків… Босі. Пригадувався урядовець з постачання («нам тільки п’ять тисяч пар чобіт потреба на разі, і вони вже куплені в Будапешті — так Румунія не пропускає»).
— Нічого,— сказав упевнено якийсь дідок серед глядачів,— вони самі собі від большевиків відіб’ють,— а рядом друкарщиця з Міністерства Освіти заплакала на ці слова і закрила собі лице білою хусточкою…
Але тепер майдан був спокійний, порожній,— тільки сірі від пилу бузки в кутку майдану ледве колишуться.
Треба бути терпеливим. Асистент знов зблід: цим разом артилерія гуркотіла близько. Дуже близько.
Обернувся і пішов швидкою ходою до парку: він мусів бути серед людей.
В парку оркестра прийшла докладно па шосту: виблискували міддю інструменти. Саме порозсідались у мушлі для оркестри, саме збирались громихнути в задумані дерева і в гарячий день. Здавалося — от вдарять у ту білу стіну дня там за деревами, і вона трісне і почне поволі розсипатися, темнішати вечоровою сутінню.
Ботанік сів серед рядів людей, задоволених своїм відпочинком.
Капельник почав, як звичайно, жартом: від’їздом потягу з Кам’янця. Гукнув раптом з естради весело:
— Станція Кам’янець Столичний! Потяг стоїть п’ять хвилин.
Вдарив дзвінок, і залунали низькі, важкі тонни потягу, що рушає.
— Хі-хі, Кам’янець Столичний, хі-хі,— засмішкував хтось обіч фістулою. Канцелярист з якогось міністерства, високий, жовтавий, хирлявий, з гнилими зубами, говорив, не дивлячись ні на кого.— А я якраз так і написав в папері:
«місце постою — Кам’янець, столичне місто»… Хі-хі. а як директор розсердився!
Три дні не в чергу дижурив за це, хі-хі!.. Кам’янець Столичний, хі-хі!
Ніхто не подивився на канцеляриста, і він, вибухнувши, замовк і зібгався на своїм місці, потім раптом випростувався, зірвався, кинув кудись, не дивлячись на нікого, спішливе:
— Ах, Боже ж мій,— він уже протискався між рядами,— таж сьогодні ревізія книжок.— І вже видно було, як він побіг, замиготів між деревами, немов його гнали нечисті духи.
— Належиться йому,— сказав тоді повагом другий сусід ботаніка, інженер в штабовій уніформі,— не позачерговий джур, а п’ять шомполів кудись… Як же таки,— сказав дружньо до ботаніка,— називати Кам’янець столицею?
— Хоч ми ніби сидимо тут п’ятий місяць,— сказав не спішучись ботанік,— невідомо тільки, чи надовго?..
Інженер з опаленим, худим лицем обернувся швидко до вченого цілим тілом.
Поглянув і кивнув злегка головою: неначе оцінив вартість свого співрозмовця.
— Певне,— сказав,— не треба прив’язувати великої ваги до місця на столицю. Дозвольте, добродію, представитись,— він виковтнув коротке прізвище, присунувся.— І дозвольте, що я вам розповім деякі інші свої міркування. Ви вже обідали? — кинув ввічливо.
— Ні, в мене завтра обід,— сказав хмуро вчений.
Інженер вмовк, вони закурили, а оркестра грала далі.
— Дозвольте, що я вам свою думку представлю.— Інженер трохи зам’явся.— Власне, про те ж саме говоритиму, що той писарчук, що втік.
— Про столицю?
— Може бути тільки на Хортиці.
— Хортиці?
Інженер тріумфував.
— А бачите: ви над цим, як і всі, не роздумували. Отже, слухайте — тільки на Хортиці. Треба буде спочатку зробити на Дніпрі греблю (про це вже є законопроекти), а тоді чудесну столицю з бетоновими вулицями, з новими велетенськими будівлями. Бо наша Запорозька Хортиця, то ж граніт — добрий фундамент. З Хортиці — мости на всю Україну, розумієте? — високі, довгі, висячі. Кабелі, кабелі, дроти… Уявляєте, як вони пульсують? На цілий світ — енергія, розмах, упертість наша! Місто все — в огнях, бо ж електричність із
урегульованих порогів — дешева, нічого не коштує. Но і нова традиція, блискуча, виразна на граніті.
Оркестра вже проїхала Жмеринку, Вінницю, Козятин, востаннє рушив гуркітливий потяг — гальоп, потім капельник і гукнув:
— Станція Київ Столичний — прошу висідати.
І, як завжди, на це авдиторія відповіла вигуками, сміхами, жартами і бурею оплесків, що не мовкли.
В цьому галасі ботанік мов пробудився — слово «Київ» защеміло в його серці: невже він більше не побачить Києва.
— А Київ? — нахилився він над вухом штабовця.
— Бачите, Київ, старанно викладав інженер, а оплески довкола стихали,— Київ дійсно колись володів і Литвою, і Москвою, і Дунаєм, ще й до Пельопонесу та Босфору руку простягав. Але коли це було? В восьмім, десятім віці. А потім скільки поразок: татари, москалі, квієтизм.
Ні, я на Заході навчився: будуй нове. Нову грандіозну традицію треба будувати.
І раптом, вертаючись до попередньої думки, вигукнув:
— І яке чисте місто буде. Ви розумієте: щодня просто водою з Дніпра митимем вулиці, доми, дерева. Встановимо собі годину купелі міста. Бо ми ж столиця!
Учений дивився на нього змучено й незадоволено: не божевільний, але й не дуже приємна осібна,— зрештою, всі вони такі, виховані закордоном… Виступає проти Києва…
Потім предивно йому стало слухати голос інженера, предивно слухати, власне, тепер, по тому, що довідався…
Оркестра заграла «Згасає день» Синиці.
— Я маю докладні пляни, поміри, проекти,— гарячкував інженер, уперто, з притиском дивлячись в очі співрозмовникові.
І вмовк.
— Шкода,— сказав ботанік, встаючи. Він не слухав уже оркестри, не слухав плянів, розмов.
— Чому? — зірвався й інженер-штабовець.
— Як ви згинете, то що зістанеться від ваших проектів. Ви хоч це видрукуйте.
Той здивовано подивився:
— Чого ж я маю гинути? Та, може, за місяць-два я вже буду сам на острові Хортиці. Може, буду на місці поміри робити і границі викреслювати?.. Що ж ви думаєте — Україна не дихає?
І, обурений, схопив за руку асистента, що втікав:
— Слухай, як дихає,— сказав, і очі його зробилися круглі від уважливості.
Дійсно, крізь близький вечір, крізь тремоляндо корнетів оркестри — чутко було далеке гуготіння гармат, як дихання велетенських грудей.
Учений відійшов по цих словах мовчки, він чув легке затьмарення в голові під цього всього. З тугою дивився, переходячи між кріслами слухачів, на лиця радісно напружені і зрівноважені одночасно.
Музика перед самим ударом, пляни перед близьким знищенням — йому здалось: це — сон. А однак, схопивши себе на цій думці,— він злякався. Він подумав. що так, у сні, найлегше згинути. «Це — не сон»,— повторював собі настирливо.
Вийшов з парку — тоді тривога обхопить його нещадно, тривога—до болю в грудях.
Кілька військових авт, помальованих на брудно-жовто, спиналося від Нового Мосту на Фільварки. Ботанік заглянув в лиця шоферам: козаки їхали байдужі.
Підходив під двері й входи установ, там сиділи дижурні, нудьгуючи і позіхаючи.
Сказав одному з них, знайомому, простому і виснаженому:
— Ви знаете, кажуть, що ми оточені.
І спинився: душа його повстала, немов навшпиньки.
— То й що ж,— сказав той байдужо,— то нам нема чого хвилюватися. Так чи інакше, якось буде.
Це здалось ученому новою думкою: він відійшов спокійніший.
Рішив прийти додому, лягти і якнайшвидше заснути. Може, зроблять тривогу вночі — треба виспатись. По дорозі прислухався, кинув, махнув рукою. Входив у браму.
Коли ж відчинив двері своєї кімнати, йому назустріч підвелися з ліжка, з крісел три постаті.
Філолог Масник, великий, червоний, дебелий, одразу наповниз галасом цілу низьку кімнатку.
— Павле Моначевський, де ти пропадав? — гукав голосно, натискаючи на голосівку «о».— Я тут тобі дорогого гостя привів,— і він тягнув за руку, витягнув Парфана, високого, блідого, як видиво. Парфан присувався, хитаючись на ногах.— Ось дозвольте вам показати,— гримів далі філолог-слов’янознавець і
шарпав бліду постать із вічно слабо обрисованою усмішкою на блідих великих устах і здивованою зморшкою на високім, чистім чолі.— Ось дозвольте, полюбуйтесь: знов нам тепер змілів, змиршавів після тифу. Де той Парфан, що колись був, що ми його знали?
Парфан ввічливо усміхнувся; ботанік поцілував його, потім привітався з третім—дідком, професором історії, сів. А Масник дзвенів далі дзвінко, з насолодою:
— Хто з нас не знає того давнього Парфана, гордощів Міневри Київської, Парфана, невтомимого, зичливого, короткозорого, що йшов крізь кордони університету святого Володимира, загрібаючи стрічне повітря довгими руками?
Хто з нас не чув про те, як урочисто відкрив він в Сочі, чи в Анапі, чи в іншій чорноморській бухті незнаний рід гарпактид і дав йому назву: Льонгіпедія понтіка? І хто того не відає,— сів і закінчив, прижмуривши око,— що від того часу його самого прозвано — Льонгіпедія!
Ботанік спробував підтримати тон промови Масника. Відізвався з кутка поважно:
— І тепер ти, Парфане Льонгіпедія, скажи нам, звідки ти тут узявся?
— Так,— ревнув Масник,— скажи нам, як у цих часах, коли вже півроку, як Директорія покинула Київ, коли вже стільки людей пірнуло в лоно смерти,— яким чином опинився ти тут між нами, ще живими?
Моначевський здригнувся на цей жарт цілим тілом, але вже відповідав Парфан.
— Льонгіпедія не пропав,— заговорив він до всіх високим голосом підлітка, смішно і зичливо моргаючи своїми білими віями,— Льонгіпедія живе між вами, дорогі друзі…
Змовк, а потім, відповідаючи на питання, пробубонів швиденько:
— Трохи пішечки, трохи так, на возі…
І засоромився, затих і знов сів на ліжку: він був дуже виснажений.
— Як же твоя культосвітня праця? — спитався господар, і тоді і філолог, і дідок-історик повернули голову до Парфана.
Той відкашлявся в своєму кутку, а господар, побачивши, що вже темно, засвітив лямпу.
— Дорогі друзі,— почав Льонгіпедія, розводячи руками,— я не мав, на жаль, багато практики в цьому напрямі. В 3-му кінному полку, де я був, зібрались старшини одного вечора, щоб послухати моєї доповіді про початки історії України. Натурально, почав від історії, і, на жаль, не було великого зацікавлення серед слухачів, милі друзі. Та я не тратив надії їх зацікавити. Коли ж дійшов
до того місця, як прадіди наші скити вбивали мечі в могили під час походу і молились до мечів, просячи побіди, підійшов до мене сам полковник і зробив мені велику честь, поклепавши по плечі. «Пане військовий урядовець.— сказав він,— мені здається, що нам кращого ви нічого більш не скажете, як про ті мечі. Це дуже гарна і цікава історія». По тому він вийшов, а за ним повиходили старшини в різних справах. По двох днях, милі друзі, я захворів на тиф
і мене відіслали сюди…
Ботанік під час цього почув якісь нові галаси над містом і не витримав.
Майже трясучись, не слухаючи нічого, відчинив, мов розірвав, вікно.
В покоїк влетіло разом із ще прозорою сутінню міста жорстоке, п’яне, уперте, сухе тріскотіння багатьох кулеметів, розриви гранат і дудніння гармат.
— І ось! — вирвалось у нього раптом з’їдливо і майже з полекшою. Поволі обернувся з розкритими устами до трьох гостей.
— І що? — спитався своїм звичайним, насмішкувато-театральним голосом Масник.
— І ось Кам’янець — оточений, ми всі в міцних кліщах. В передсмертних.
Двоє гостей сиділо нерухомо, але Масник шарпнувся, мов хотів відіпхнути щось від себе.
— Як то? — гукнув ображено.
— А так, що ще хвиля, може, і трісне сигнальна ракета над містом, засурмлять тривогу сурми, нам роздадуть рушниці, і…
— Нам?..— скрикнув обурений і пополотнілий Масник…— рушниці? Я, я ніколи не мав у руках рушниці… Я — культурник, я маю друковані праці… як то може бути?
В кутку закашлявся професор-історик.
Ботанік не відповів Масникові, лишень здвигнув плечима. Він нарешті висловив усе, що клекотіло в ньому від цієї зустрічі на мості.
Тоді саме залунав голос ще недавно засоромлений, а тепер певний себе, немилосердно рівний і трохи урочистий:
— Так, ми всі тут загинемо із зброєю в руках.
— Чому ми маємо загинути? Я не хочу гинути! — гістерично верескнув Масник.— То дурацькі розмови! — він почервонів, і нефоремні губи його надулись, як у негра. Він сів у кутку і дивився спідлоба на всіх: ворожість і злоба кипіли в нім.
— Бо ми мусимо загинути,— знов сказав голос урочистий і трохи змучений, голос Льонгіпедії.
«Бридка сцена»,— подумав господар, сидячи коло відчиненого вікна. Вистріли і вибухи пливли безконечною низкою.
— Я проклинаю вас* усіх,— зірвався з місця і заревів Масник,— проклинаю той час, коли я мусів покинути такі захисні музеї, бібліотеки, архіви, мої праці, коли я покинув Київ. Я ненавиджу всіх українців,— кидався з кутка в куток,— за їх завзяття, за їх ненависть до компромісу, за мовчазну непримиримість. Я проклинаю ту кожну секунду, коли хоч на секунду я слухав вмовлянь,
що треба йти із своїм військом. Я хочу жити, розумієте? — їсти, пити, кохати і… (він ужив негарного слова), розумієте? Я ненавиджу все, що мені перешкоджає в цьому. О, будь воно прокляте, будь прокляте все те, що привело
мене сюди, до цього зачумленого, несамовитого міста!
— Кам’янець Столичний,— мимоволі процідив крізь зуби асистент ботаніки.— Цікаво,— додав голосніше,— чому вони не роблять тривоги? Большевики ж підходять до міста?
Масник не міг говорити, він упав головою на стіл, і хлипав, і душився в хлипанню, як в блювотинах. Окремими словами долітала до всіх його мова:
«Ви ідіоти, ви божевільні… не знаєте… що то є… життя».
— Але ж так.— заговорив несподівано сивий дід-професор, званий «Скитом» завдяки дивній будові голови,— нам дадуть рушниці, я певний в цьому, і ми загинемо, бо нема виходу.
Сказав це дуже спокійно до Льонгіпедії і ботаніка, зняв і витер свої окуляри.
Масник підніс голову з заплаканими очима і розстріпаним волоссям.
— Так,— сказав він до «Скита» раптом безсило і хрипло,— вам легко
сказати, я знаю: у вас большевики убили сина. Вам тепер все одно.
Потім Масник сів, замовк і дивився на всіх розширеними очима — там був тільки бездонний, тріпотливий жах.
Так сиділи вони всі мовчки. Коло відчиненого вікна ботанік з гримасою байдужости і змучення на лиці, коло столу — Масник з нерухомими очима і майже без віддиху, на ліжку — в глибині професор «Скит», а так ближче — урочистий Льонгіпедія, аскетичний, блідий, з великими ліловими, вилинялими очима.
Гранати рвались, здавалось, уже дуже недалеко, вибухали злісно, настирливо. Тріскотіння вистрілів і кулеметів злилось в виття, і всім в покоївку причувались людські крики болю, ненависти й жаху.
Раптом затихло. Тільки крізь темні вулиці пролетіли, завиваючи, дві автоплятформи і зникли. І знов стало майже тихо.
Тоді залунав знов рівний голос, і всі в кімнаті, звівши очі, побачили високого. блідого аскета посередині кімнати. На пасторськім, худім тілі висів вилинялий френч, це Льонгіпедія підніс одну руку і говорив, ворушачи пальцями:
— Мої милі друзі, не гарячкуймо. Відомо, що загинути завжди можна. Але ж, милі друзі, найсолодшою смертю є смерть за отчизну. Вона ж дає зміст життя.
Професор «Скит» слухав його з інтересом:
— Dulce est pro patria mоrі,— вкинув до цих слів трохи навіть заспокоєний знайомим класичним стилем.
— Трудно, милі друзі: будуть жертви, — закінчив Льонгіпедія і сів, а тарах- котіння кулеметів знов почало зростати.
— Будуть жертви,— повторив переконливо дідок професор і одночасно якось сам зменшився, неначе запорпався, сіренький, в куток, трясучи ученою борідкою, блимаючи склами окулярів.
— Не так-то весело буде вмирати,— кинувши оком в ніч, подумав розважно ботанік, а дідок, немов почувши вголос його думку, злякано зиркнув на ботаніка з свого кутка.
Масник то мовчки хапався за голову, то зривався з фотелю, то раптом смішно відмахувався обома руками від тих. що говорили.
Ботанік виглянув у вікно. Щось важкого повільно їхало вулицею. Їхали, здається, дві автоплятформи, важко навантажені: сутінь була дуже непрозора.
За спиною ботаніка став Льонгіпедія і теж дивився. Авта виринали поволі в світло вуличних ліхтарень. Чим ближче були, тим очі Льонгіпедії все більш розширювались.
Він вхлинав в себе якусь вістку, він переконувався власною істотою в чімсь, в якійсь великій правді, найважнішій з усіх правд.
Мотори авт гули вже дуже недалеко: авта везли щось повільно, обережно, аж заобережно.
Льонгіпедія випростувався, якась пружина випростувала його. Обернувся до лямпи на столі з блакитними, виряченими, великими очима з білими віями: його біла, певне, дуже легка чуприна куйовдилася і розпорскувалася в вітерці від вікна. Неначе в трансі, ступив він два кроки, штиво, як маріонетка, підніс
руку, відставляючи її від тіла,— і споличкував Масника. Властиво, то не була пощочина. Він тільки легко відіпхнув долонею товсте, почервоніле лице, що не поворухнулось.
Дідок у кутку сахнувся, ботанік високо звів брови.
— Це від них,— вимовив ввічливо і урочисто Льонгіпедія, поглянув уважно на Масника і вказав йому на вікно.
Масник, а за ним і професор встали, Масник підійшов автоматично, як сновида, до чорного отвору вікна, що з нього пив щось дивне ботанік Моначевський і прикушував уста.
Три автоплятформи, повні трупів, їхали поволі вузькою вулицею камінного, старовинного міста. Тільки було видно обводи шапок з білими шнурками юнацької школи і безпомічні, майже дитячі, худі ноги в обмотках, що стирчали з-під накривала, та тряслись, і здригались при посуванні авт.
Шофер першого авта, побачивши їх чотирі уважні голови в вікні, крикнув їм знизу бадьоро:
— Відбили Кам’янець!…