Польова жандармерія армії УНР
Навесні 1920 р., готуючись до відновлення збройної боротьби за незалежність, український уряд приділяв особливу увагу створенню ефективного правоохоронного апарату. З цією метою 14 березня Рада Народних Міністрів ухвалила постанову, згідно з якою «для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, а також для переведення відповідних екзекутивних заходів щодо організації Української Армії» передбачалося організувати в складі Армії УНР Корпус військових жандармів, що підлягав би військовому міністру. На виконання урядової постанови С. Петлюра 15 березня підписав наказ, згідно з яким військовий міністр полковник В. Сальський повинен був негайно виїхати з Варшави до Кам’янця, де, серед інших завдань, він мав зайнятися організацією жандармерії.
Першим кроком у цьому напрямку стало створення у Кам’янці спеціального навчального центру – польового жандармського куреня, який мав готувати майбутніх жандармів. Надалі з його випускників планувалося формувати підрозділи спочатку польової, а потім і тилової жандармерії для служби як на фронті, так і у тилу. 12 березня начальник Військової секції при Дипломатичній місії УНР у Польщі генерал В. Зелінський направив начальнику польського Генерального штабу лист, у якому просив дозволити закупівлю різних підручників для майбутньої частини, а також приділити до неї інструкторів польських офіцерів жандармерії.
Віктор Зелінський (1864-1940) – український військовий діяч, командир 1-ї Синьої дивізії, командувач Південною групою Армії УНР, дипломат, генерал-полковник Армії УНР. Очолював українську військову місію у Румунії, Варшаві та Італії.
Виконуючи прохання української сторони, польський Генштаб направив у розпорядження генерала В. Зелінського ротмістра Б. Греффнера, який 7 квітня виїхав до Кам’янця, де вже почалась організація польового жандармського куреня, командиром якого було призначено сотника М. Саєвича.
Микола Саєвич (1885-1944) – від 1914 р. вояк Легіону УСС, потім УГА. У 1916-1918 рр. очолював Комісаріат УСС у Володимирі-Волинському, широко розгорнувши культурно-освітню діяльність. У 1918-1919 рр. – державний повітовий комісар ЗУНР у Косові на Гуцульщині, пізніше – командир жандармського куреня в Кам’янці.
З 9 квітня 4-а стрілецька та 2-а запасна бригади, що розміщувалися у Кам’янці, стали направляти у його розпорядження «всіх козаків, коли-небудь працювавших в жандармерії і зараз бажаючих служити по цій організації». 7 травня було визначено умови для охочих поступити до жандармерії. Так, козаком чи підстаршиною могла стати особа віком від 21 до 36 років, із обов’язковим досвідом попередньої військової служби, добре освічена і фізично розвинута, чесна і несудима, патріот України.
26 квітня на місце сотника М. Саєвича призначено підполковника М. Панкєєва. Наступного дня новий командир доповів міністру про стан справ у частині. За його словами, «постачання куреня поки не улаштовано… до цього часу… ще нічого не заготовлено, за відсутністю грошей, крім 50 сінників для касарні жандармів. Необхідно заготовити наступне: помешкання для канцелярії, помешкання для людей і стайні для коней, улаштувати одяг, взуття і харчування людей, фураж для коней, зброю для людей».
3 травня було затверджено зразок уніформи для української польової жандармерії: відзнаки по рангам загальновійськові, петлиці білого кольору і по діагоналі смужка національного прапору. На погонах число куреня і літери «П.Ж.». Аксельбанти з лівого боку для всіх рангів світло-блакитного кольору. На лівому рукаві державний герб білого кольору. Кашкет білого кольору із синім околишем із загальновійськовою кокардою і білим джутом по козирку. Френч і шаровари загального зразка синього кольору. Спочатку всі ходили в різних одностроях: російських гімнастерках, російських і австрійських шинелях, цивільних куртках. Перший формений одяг було видано наприкінці травня, після візиту до учбового куреня С. Петлюри. З цього приводу М. Чаборик згадував: «…ми одержали новенькі й гарні однострої. Це були англійські убрання, з доброго сукна табачковозеленкуватого кольору, такі ж самі шапки із червоною обвідкою і тризубом, черевики і гамаші, а дехто і чоботи. Закликали з міста кравців-жидів, котрі кожному з нас припасували убрання до міри. Для прикраси ми одержали також білі плетені шнури, які носилися на блузі, білі вилоги на комірі та золоті паски і зірки для означення наших ранг. І тоді варто було подивитися: це була дійсна краса і гордість УНР!».
Михайло Поготовко у формі куреня Польової жандармерії. 1921 р
Курінь мав складатися зі штабу та трьох учбових сотень (по 150 вояків у кожній). Його штатна чисельність становила: 21 старшину та урядовця, 52 підстаршини та 411 козаків. Муштрове командування й внутрішній порядок у частині належали до компетенції українських старшин. Водночас організацією навчального процесу керував спеціально направлений для цього польський інспектор – старший офіцер жандармерії. Крім того, до кожної учбової сотні як інструктори призначалися один молодший офіцер польської жандармерії та чотири відповідно підготовлені підстаршини. Документація в частині велася двома мовами, оскільки інструктори зверталися до представників української військової влади польською польською, а відповіді одержували українською.
Впродовж першої половини літа 1920 р. учбовий курінь польової жандармерії, внаслідок негативного розвитку подій на фронті, був змушений постійно змінювати місце свого розташування. Наприкінці липня в учбовому курені відбувся перший випуск – біля півтори сотні жандармів, з яких було сформовано 1-й курінь польової жандармерії на чолі із сотником О. Курковським. На початку жовтня 1920 р. обидві жандармські частини, учбовий курінь та 1-й курінь польової жандармерії, перемістилися до щойно звільненого Кам’янця, тимчасової столиці УНР, де зайняли для своїх потреб будинок духовного училища на Польських фільварках.
Після ремонту тут розмістились 30 старшин та біля 300 вояків, було улаштовано канцелярію учбового куреня, почалося спеціальне навчання українських жандармів. Однією з найбільш гострих проблем був цілковитий брак військової форми. Приблизно 100 осіб взагалі не мали жодного одягу – вони носили лише білизну та лахміття, а тому нікуди не виходили з казарми.
Козаки куреня виконали у Кам’янці 16 обшуків та облав на дезертирів й підозрілих осіб, провадили повні та часткові перевірки документів; зробили 16 патрулювань. Крім того, курінь здійснював охорону державного кордону від Волочиська до Могилева-Подільського.
Наприкінці листопада 1920 р. жандармські курені перейшли на західний берег Збруча, де їх роззброїли та інтернували поляки.