Тим часом у місті (розділ) – спогад про звільнення Кам’янця 3 червня 1919 р.

Тим часом у місті (спогад)

Вступ українських військових частин до Камянця

 

Очевидець тих подій, який підписався літерою «Д», так описав події, які відбувалися в самому місті: «3 червня вранці мене розбудили гарматні вибухи. На дворі почало тільки сіріти. Я хутко піднявся і, сидячи ще на ліжку, пильно став прислухатися. Мені не вірилося, що я дійсно чув її, хоча перед двома днями й казали, що в цей день мав бути наступ нашого війська по всьому фронту…Був у всіх нервовий піднесений настрій, як у людей, котрі на щось чекають, але не знають, на що саме – чи на добре, чи на зле, чи на радісне, чи на страшне…Бах-ба-бах – гуркнуло недалеко біля нас, так що аж вікна забряжчали. Це була, очевидно, більшовицька трьохдюймівка, що стояла десь близько коло нашого будинку. На дворі вже добре розвиднілось, і видко було, як люде шамоталися по вулиці, ідучи на базар і з базару. Гарматна стрілянина ніскільки не тривожила їх, наче б вони її зовсім і не чули. На русько-фільварецькій горі стояли і сиділи купки цікавих, що стежили за боєм. Я відшукав свого бінокля, якого раніш треба було заховати подалі, щоб не знайшли більшовики і вийшов на балкон, щоб подивитися на те, що робиться навкруги.

Замковий (Турецький міст). Фото кін. 1870-х рр.

 

З балкону було видно Турецький міст, через який увесь час їздили верховці то в один, то в другий бік… вже годині о першій, або о другій по більшовицькому «доблестная красная армія» почала кидати фронта й тікати світ за очі. Відступ більшовиків далеко не був планомірним. Більша частина їх ішла в розбрід через той же Турецький міст. З самого початку проїхало 3 групи кінноти, душ по 15-20 в кожній… незабаром на мості зявилося дві гармати, за якими тягнувся невеличкий обоз, стало чути, як десь заторохкотів кулемет. Відступають, відступають – вирвалось якось мимохіть у мене, і віра в щасливий для нас кінець почала помалу пересилювати те зневіря, що як чіряк точило до того моє серце.

Снаряди стали падати ближче. Один розірвався над річкою, недалеко від мосту. Тоді саме проходила через міст більшовицька піхота. Зачувши вибуха, червоноармійці почали бігти, але не всі разом, а маленькими групками, душ по 10-15 в кожній. Постоявши з півхвилини по той бік мосту, де стоїть фортеця, і ніби набравшись духу, кожна така групка хутко перебігла міст, очевидно, боячись розриву снарядів. Частина більшовиків тікала через Русько-фільварецьку гору, а частина, спустившись біля самого мосту, йшла Руською вулицею в напрямку до електричної станції.

Вул. Руська. Мал. М. Тшебінського, 1912 р.

…А через той будинок, де я мешкав, увесь час кидали снаряди, які робили такий шум, що можна було подумати, ніби там, над нами, пролітала хутко-хутко величезна зграя якихось птахів… Покидаючи балкона, я ще помітив, як Руською вулицею подалася за більшовиками слідом юрба єврейських хлопців, не озброєних і навіть без вузликів – їх було десятків два-три… Не переживили цього остраху зараз тільки ті дві шкапи, що запряжені в «кухню», з самого ранку возили воду до шпиталю та їх погонич, бородатий солдат, який весь час лаяв ці шкапи, не звертаючи жадної уваги на ті події, що розверталися навколо Камянця. «Кухня» загуркотіла по бруку не гірше від гармати, завернула десь за ріг, а я позамикавши усі двері й загасивши огонь в палаті… спустився вниз.

Внизу ж зібралася вже чимала компанія – всі мешканці головного будинку й флігеля, дворник і багато жінок з сусідніх дворів. Дітлахи, що менш за всіх боялися стрілянини, непомітно зникали десь, вибігали на двір, навіть на вулицю, щоб подивитись на димки, на втікачів, а матері їх шукали, турбувалися, і тільки й чути було їх крик:

  • Ірик, де ти? Ірик!
  • Колю, а Колю! Ото капосний хлопець – що ти йому не кажи, а він таки своє.

Мені набридло сидіти внизу і я по сходах поліз нагору. Стрілянина вже майже була припинена. Я вийшов на балкон. Видно було, як через міст пиняво просувалися два екіпажі з білими прапірцями – це їхала делегація.

Через де-який час зявилася на мості наша розвідка. За нею проїхав отряд кінноти. Пізніше провезли гармати й обоз. Нарешті з піснями вийшли на міст козаки. Їх уже очікувала чимала юрба людей, що стояло по цей бік мосту. Зачувши рідну пісню, яка вкупі з нами, українцями, теж переживала дні неволі, я стрепенувся, і щось тепле підступило до горла, до очей… аж дихати стало важко. О, Боже, це ж наша пісня!

 А тим часом наша невеличка сімя почала збиратися до міста. Так хотілося вже зблизька побачити те військо, що визволило нас, і взнати нарешті, що сталося з товаришами, що ще сьогодні вранці сиділи в тюрмі. Ми вийшли. Зустріли когось по дорозі, і той сказав нам, що з тюрми випущено всіх… Завернули в бік і пішли якимсь вузеньким переулочком. Тихо – ні душі. Коли ось – бах! – з рушниці. А далі – тра-та-та-та – запустив кулемет. Що це таке? На зустріч нам почали бігти люде, що раніш туди йшли з мішечками та ряднами.

  • Куди ви біжете? – спитав я.
  • Жиди стріляють з вікон у козаків… кинули бомбу…

Стрілянина не вгавала, а ще ніби збільшувалася. Я зайшов до когось в хатку, пересидів там кілька хвилин, далі пішов назад, додому. Гірко, тривожно, сумно було на серці… Мов іскра рознеслася неправдива чутка, що всім, опріч євреїв, треба виходити з міста, бо ввечері почнеться погром. І, наче в відповідь на цю брехню, почали зявлятися в вікнах образки Ченстоховської Божої Матері.

 

Ченстоховська ікона Божої Матері

 

Прийшли додому. Почало вечеріти. Як страшно було перед ніччю, що насувалася на збентежений Камянець!».

Хоч повномасштабного погрому тоді не відбулося, місце мала певна розправа над євреями. Відомо, що потім євреї просили у влади більше двохста домовин для поховання вбитих.

С. Гольдельман в спогадах згадує причини неприхильного ставлення українського війська до єврейського населення Кам’янця:

«Так, відомий випадок участи кам’янецької жидівської самооборони в бою з українською частиною, яка наступала на Кам’янець: місцева більшовицька влада вночі підняла на ноги членів цієї самооборони під приводом, що наближається «погромницька банда» й, поставивши з тилу групи самооборони справжній військовий загін, змусила її активно воювати проти такого самого загону українського війська. Коли згодом Кам’янець був остаточно зайнятий українським військом, група людей з цієї самооборони була віддана під військовий суд за «державну зраду». Між іншим варто відзначити, що в цій самообороні було чимало членів партії міністра Ревуцького, а кам’янецька група «Поале-Ціон» була відома своєю активною підтримкою проукраїнської політики цієї партії. Ця особлива прихильність місцевих поале-ціоністів до української справи прислужилася потім чимало до упорядкування взаємовідносин між українською владою і місцевим жидівським населенням».