Кілька цікавих спогадів подає Ю. Ківерчук:
Другого дня припроваджено до штабу вояка, який тримав у руці записку і нікому не хотів віддати, тільки отаманові куреня. Я попросив його зайти. В записці було написано: «Прошу прийняти, під кожним оглядом – певний. Пор. М.» Ця форма записки була узгіднена ще на початках нашої праці. Я запитав: «Як ваше прізвище?» – «Моє прізвище сотник Троцький.» – «А яке маєте споріднення з московським Троцьким?» – «Хіба тільки те, що він привласнив собі моє прізвище, бо я правдивий Троцький, а той, московський, – самозванець.» Сотника Троцького зараховано в 1-шу кінну сотню. Спершу не мав я до нього повного довір’я, але незабаром він здобув його.
Ігор Троцький
Одного дня поручник Миколаєнко повідомив мене, що в штабі большевицького 12-го корпусу має відбутися засідання корпусного революційного комітету. Під моєю командою о годині 8-й вечора вирушили до місця постою дві кінні сотні. Штаб корпусу був оточений, вартові – зняті і на залю засідань вскочило кілька «Кармелюківців» і крикнули – «руки догори»… Комітетчики повилітали, як горобці, тільки вікна задзеленькотіли. Сотник Троцький таки полоснув одного червоноармійця. На залі залишилися, з піднесеними руками, командир корпусу і двоє старшин. Начальника штабу корпусу не було. Командира корпусу і тих двох старшин я забрав із собою.
По приїзді до штабу куреня, я попросив командира корпусу сполучитися телефоном з начальником штабу і наказати, щоб він негайно приїхав до Ісаківців, де він на нього чекає.
Не більше як за годину начальник штабу приїхав автом до Ісаківців, а через годину наказ про демобілізацію корпусу був написаний і підписаний командиром корпусу і начальником штабу. Командир корпусу дав до зрозуміння, що готовий зістатися у нас, та я порадив йому їхати «на родіну», «бо родіна чекає на вас, а авто я залишаю тим часом для свого губерніяльного комісара».
Час від часу ми переловлювали телефонні розмови Кам’янця з Києвом та іншими містами. З большевицьких телефонних розмов я довідався про ІV-й Універсал, про бої під Кругами, про зайняття Києва большевиками і про те, що Центральна Рада і Генеральний Секретаріат залишили Київ і виїхали до Житомира.
Я з кожним днем збільшував напади на різні місцевості. Пор. Миколаєнко передавав, що большевики дуже денервуються, бо селяни нічого не довозять до міста, а з міста бояться виїхати на село, бо «Кармелюки не дають спокою».
Незабаром з Кам’янця приїхали два делегати й повідомили про замінування міста більшовиками.
Поручник Миколаєнко вислухав уважно про прибуття делегації з Кам’янця і підтвердив, що справді, в пивницях зберігаються великі запаси вибухових матеріялів – піроксиліну і динаміту. Ці склади охороняють спеціяльні команди. Коли б ці склади висадили в повітря, то Кам’янець і його околиці будуть зруйновані дощенту.
Потім пішов я до делегації, яка нетерпляче очікувала на мою відповідь. Я сказав їм, що завтра рано Кам’янець буде в наших руках. Декан схопився з місця, почав тиснути мені руки, а потім звернувся до комісара Г. Степури і сказав, що він має гетьманську булаву, яку надіслав у XVI чи XVII столітті польський король українському гетьманові. «Якщо Кам’янець буде взятий – я дарую булаву вашому музеєві», – закінчив декан ентузіястично. Ми подякували, додавши, що прийдемо до нього по булаву обов’язково.
Також про «Кармелюківців» залишив свої спогади Олексій Козловський:
Коли я згадую про своє тимчасове перебування в партизанському загоні, який, не зважаючи на свою початкову малочисленність кінного складу (а більше пішого), носив голосну назву – «Кінно-Гайдамацький Курінь імени Кармелюка», то феєричні епізоди, учасником яких мені довелося бути, нині здаються фантастичними, і просто неймовірними.
Якось наш роз’їзд переїздив через м. Жванець і побачив, що біля телефонної станції стоїть пристойний чорний лімузин. Поручник Любимів під’їхав до авта і питає, розуміється, по-російському: «Чиє це авто, товаришу?» – «Комісара Попова», — пишно відповідає шофер. – «А де ж сам комісар Попов?» – знову питає Любимів. – «Пішов у своїй справі на телефонну станцію.» – «Голубчику, таж мені його і треба», – і Любимів швидко скочив з коня і приклав револьвера до голови шофера, наказавши йому вилізати з авта. Тоді гукнув на товаришів і, передавши їм шофера, побіг до дверей телефонної станції.
Двері були зачинені і на гуркіт ніхто не відзивався. Тоді Любимів наказав хлопцям перелізти через огорожу та оточити дім, а сам почав ломати двері. Це йому вдалося і він ускочив у кімнату, але по комісарові і слід простиг, а в кімнаті гістерично плакала закохана в комісара телефоністка. «Кармелюківці» оглянули всі закутки і переконалися, що комісар дійсно зник. Тоді Любимів, у якого цей чекіст забив брата, блідий від злости хотів потягнути дівчину нагаєм. Кремезний Кузь схопив його за руку і каже: «Облиш, ми його ще піймаємо! Ходім!» Трофеєм «кармелюківців» залишилося комісарське авто, яке й було прилучене до нашого реманенту.
Одної днини до наших позицій під’їхало з білим прапором авто, в якому, крім шофера, сиділо ще двоє військовиків. Виявилося, що це парляментарі від штабу корпусу, частини якого, властиво їхні рештки, були розташовані за Дністром в околичних селах. То був начальник штабу корпусу, капітан, і голова корпусного комітету, підстаршина. Вони заявили, що хотять говорити з нашим командуванням. Як водилося, їм зав’язали хусткою очі і пішки повели до штабу. Тут їм довелося зачекати довший час і, нарешті, приведено їх у кімнату отамана. Переговори були короткі: отаман накричав на них і нагнав їм такого страху, що підстаршина навіть став навколішки і просив, щоб його пустили. Кінчилося тим, що отаман підтвердив післану ним до штабу корпусу вимогу – частини корпусу негайно демобілізувати, а солдатів розпустити по домівках, погрожуючи, що як це не буде виконане, то всі взяті в полон вояки корпусу будуть віддані до наглого суду. Авто було забране, а парляментарі мусіли пішки вертатися до місця свого постою.